Спляча красуня

Спляча красуня

Жили на світі король з королевою. Дітей у них не було, і це їх так засмучувало, так засмучувало, що й сказати не можливо.

І ось, нарешті, коли вони зовсім втратили надію, у королеви народилася дочка.

Можете собі уявити, яке свято влаштували з нагоди її народження, яку безліч гостей запросили до палацу, які подарунки приготували! ..

Але найпочесніші місця за королівським столом були залишені для фей, які в ті часи ще жили подекуди на білому світі. Всі знали, що ці добрі чарівниці, варто їм тільки захотіти, можуть обдарувати новонароджену такими дорогоцінними скарбами, яких не купиш за всі багатства світу. А так як фей було сім, то маленька принцеса повинна була отримати від них не менше семи чудесних дарів.

Перед феями поставили чудові обідні прилади: тарілки з кращої порцеляни, кришталеві кубки та по скриньці з литого золота. У кожноій шухлядці лежали ложка, виделка і ножик, теж з чистого золота і притому найтоншої роботи.

І раптом, коли гості сіли за стіл, двері відчинились, і ввійшла стара фея – восьма за рахунком, – яку забули покликати на свято.

А забули її покликати тому, що вже більше п’ятидесяти років вона не виходила зі своєї вежі, і всі думали, що вона померла.

Король зараз же наказав подати їй прилад. Не минуло й хвилини, як слуги поставили перед старою феєю тарілки з самої тонкої розписної порцеляни й кришталевий кубок.

Але золотої скриньки з ложкою, виделкою і ножем на її частку не вистачило. Цих скриньок було приготовлено всього сім – по одному для кожної із семи запрошених фей. Замість золотих старій подали звичайну ложку, звичайну вилку і звичайний ножик.

Стара фея, зрозуміло, дуже образилася. Вона подумала, що король з королевою – нечемні люди і зустрічають її не так поважно, як слід. Відсунувши від себе тарілку і кубок, вона пробурмотіла крізь зуби якусь загрозу.

На щастя, юна фея, яка сиділа поруч з нею, вчасно почула її бурмотіння. Побоюючись, щоб стара не надумала наділити маленьку принцесу чим-небудь дуже неприємним – наприклад, довгим носом або довгим язиком, – вона, трохи тільки гості встали з-за столу, пробралася в дитячу і сховалася там за пологом ліжечка. Юна фея знала, що в суперечці зазвичай перемагає той, за ким залишається останнє слово, і хотіла, щоб її побажання було останнім.

І ось настала сама урочиста хвилина свята:

феї увійшли в дитячу і одна за одною стали підносити новонародженній дари, які вони для неї припасли.

Одна з фей побажала, щоб принцеса була прекрасніша за всіх на світі. Інша нагородила її ніжним і добрим серцем. Третя сказала, що вона буде рости і цвісти всім на радість. Четверта обіцяла, що принцеса навчиться чудово танцювати, п’ята – що вона співатиме, як соловейко, а шоста – що вона буде грати однаково майстерно на всіх музичних інструментах.

Нарешті, черга дійшла до старої феї. Стара нахилилася над ліжечком і, трясучи головою більше з досади, ніж від старості, сказала, що принцеса вколе собі руку веретеном і від цього помре.

Всі так і здригнулися, дізнавшись, який страшний подарунок приготувала для маленької принцеси зла чаклунка. Ніхто не міг втриматися від сліз.

І ось тут через пологу з’явилася юна фея і голосно сказала:

– Не плачте, король і королева! Ваша дочка залишиться жива. Правда, я не така сильна, щоб сказане слово зробити несказаним. Принцеса повинна буде, як це не сумно, вколоти собі руку веретеном, але від цього вона не помре, а тільки засне глибоким сном і буде спати цілих сто років, до тих пір, поки її не розбудить прекрасний принц.

Ця обіцянка трохи заспокоїло короля з королевою.

І все ж король вирішив спробувати уберегти принцесу від нещастя, яке передбачила їй стара зла фея. Для цього він під страхом смертної кари заборонив усім своїм підданим прясти пряжу і зберігати у себе в будинку веретена і прядки.

Минуло п’ятнадцять чи шістнадцять років. Якось раз король з королевою і дочкою відправилися в один із своїх заміських палаців.

Принцесі захотілося оглянути древній замок. Бігаючи з кімнати в кімнату, вона, нарешті, дісталася до самої верхівки палацової вежі.

Там, у тісній комірчині під дахом, сиділа за прядкою якась старенька і спокійнісінько пряла пряжу. Як це не дивно, вона ні від кого ні слова не чула про королівському заборону.

– Що це ви робите, тітонько? – Запитала принцеса, яка в житті не бачила веретена.

– Пряду пряжу, дитино моя, – відповіла старенька, навіть не здогадуючись про те, що говорить з принцесою.

– Ох, це дуже красиво! – Сказала принцеса. – Дайте я спробую, чи вийде у мене так само добре, як у вас.

Вона швидко схопила веретено і ледве встигла доторкнутися до нього, як прогноз злої феї виповнилося, принцеса вколола палець і впала замертво.

Перелякана старенька почала кликати на допомогу. Люди позбігалися з усіх боків.

Чого тільки вони не робили: бризкали принцесі в обличчя водою, плескали долонями по її долонях, терли скроні запашним оцтом, – все було марно. Принцеса навіть не ворухнулась.

Побігли за королем. Він піднявся в башту, подивився на дочку і відразу зрозумів, що нещастя, якого вони з королевою так побоювалися, не оминуло їх.

Утираючи сльози, наказав він перенести принцесу в найкрасивішу залу палацу і укласти там на постіль, прикрашену срібним і золотим шиттям.

Важко описати словами, яка прекрасна була спляча принцеса. Вона анітрошки не зблідла. Щоки в неї залишалися рожевими, а губи червоними, точно корали.

Правда, очі в неї були щільно закриті, але чути було, що вона тихенько дихає. Стало бути, це й справді був сон, а не смерть.

Король наказав не турбувати принцесу до тих пір, поки не наступить година її пробудження.

А добра фея, яка врятувала його дочку від смерті, побажавши їй столітнього сну, була в той час дуже далеко, за дванадцять тисяч миль від замку. Але вона відразу ж дізналася про це нещастя від маленького карлика-скорохода, у якого були семимильні чоботи.

Фея зараз же пустилася в дорогу. Не минуло й години, як її вогняна колісниця, запряжена драконами, вже з’явилася біля королівського палацу. Король подав їй руку і допоміг зійти з колісниці.

Фея, як могла, постаралася втішити короля і королеву. Але, втішаючи їх, вона в той же час думала про те, як сумно буде принцесі, коли через сто років бідолаха прокинеться в цьому старому замку і не побачить біля себе жодного знайомого обличчя.

Щоб цього не трапилося, фея зробила ось що.

Своєю чарівною паличкою вона доторкнулася до всіх, хто був у палаці, крім короля і королеви. А були там придворні дами і кавалери, гувернантки, дворецькі, кухарі, кухарчуки, скороходи, солдати палацової варти, воротарі, пажі і лакеї.

Доторкнулася вона своєю паличкою і до коней на королівській стайні, і до конюхів, які розчісували коням хвости. Доторкнулася до великих дворових псів і до маленького кучерявого песика на прізвисько Пуфф, який лежав біля ніг сплячої принцеси.

І зараз же всі, кого торкнулася чарівна паличка феї, заснули. Заснули рівно на сто років, щоб прокинутися разом зі своєю господинею і служити їй, як служили колись. Заснули навіть куріпки та фазани, які присмажувалися на вогні. Заснув рожен, на якому вони крутилися. Заснув вогонь, який їх підсмажував.

І все це трапилося в одну-єдину мить. Феї знають свою справу: змах палички – і готове!

Не заснули тільки король з королевою. Фея навмисне не торкнулася їх своєю чарівною паличкою, тому що у них були справи, які не можна було відкласти на сто років.

Утираючи сльози, вони поцілували свою сплячу дочку, попрощалися з нею і тихо вийшли з зали.

Повернувшись до себе в столицю, вони видали указ про те, щоб ніхто не смів наближатися до зачарованого палацу.

Втім, і без того до воріт замку неможливо було підійти. За якусь чверть години навколо його огорожі виросло стільки дерев, великих і маленьких, стільки колючого чагарнику – терену, шипшини, гостролиста, – і все це так тісно переплелося гілками, що ніхто не зміг би пробратися крізь таку гущавину.

І тільки здалеку, та щей з гори, можна було побачити верхівки старого замку.

Все це фея зробила для того, щоб ні людина, ні звір не потривожили спокою сплячої принцеси.

Минуло сто років. Багато королів і королев змінилося за ці роки.

І ось в один прекрасний день син короля, що царював в той час, вирушив на полювання.

Вдалині, над густим дрімучим лісом, він побачив вежі якогось замку.

– Чий це замок? Хто в ньому живе? – Запитував він у всіх перехожих, які траплялись йому по дорозі.

Але ніхто не міг відповісти толком. Кожен повторював тільки те, що сам чув від інших. Один казав, що це старі руїни, в яких поселилися блукаючі вогники. Інший запевняв, що там водяться дракони і отруйні змії. Але більшість сходилася на тому, що старий замок належить найлютішому велетню-людоїду.

Принц не знав, кому і вірити. Але тут до нього підійшов старий селянин і сказав, поклонившись:

– Добрий принц, півстоліття тому, коли я був так само молодий, як ви зараз, я чув від мого батька, що в цьому замку спить непробудним сном прекрасна принцеса і що спати вона буде ще півстоліття до тих пір, поки благородний і відважний юнак не прийде і не розбудить її.

Можете собі уявити, що відчув принц, коли почув ці слова!

Серце у нього в грудях так і загорілося. Він одразу вирішив, що це йому і випало на долю щастя пробудити від сну прекрасну принцесу.

Недовго думаючи, принц смикнув поводи і поскакав туди, де виднілися вежі старого замку.

І ось перед ним зачарований ліс. Принц скочив з коня, і зараз же високі товсті дерева, зарості колючого чагарнику – все розступилося, щоб дати йому дорогу. Немов по довгій, прямій алеї, пішов він до воріт замку.

Принц йшов один. Нікому з його супроводу не вдалося наздогнати його: дерева, які пропустили принца, відразу ж зімкнулися за його спиною, а кущі знову переплелися гілками. Це могло б налякати кого завгодно, але принц був молодий і сміливий. До того ж йому так хотілося розбудити прекрасну принцесу, що він і думати забув про будь-яку небезпеки.

Ще сотня кроків – і він опинився на просторому подвір’ї перед замком. Принц подивився праворуч, ліворуч, і кров похолола в нього в жилах. Навколо нього лежали, сиділи, стояли, притулившись до стіни, якісь люди в старовинному одязі. Всі вони були нерухомі, як мертві.

Але, вдивившись в червоні, лискучі обличчя воротарів, принц зрозумів, що вони зовсім не померли, а просто сплять. У руках у них були кубки, а в кубках ще не висохло вино. Мабуть, сон застав їх в ту хвилину, коли вони збиралися осушити кубки до дна.

Принц проминув великий двір, вимощений мармуровими плитами, піднявся по сходах і ввійшов до першої кімнати. Там, вишикувавшись в ряд і спершись на свої алебарди, хропли щосили воїни палацової варти.

Він пройшов цілий ряд багато вбраних покоїв. У кожному з них вздовж стін і навколо столів принц бачив безліч виряджених дам і ошатних кавалерів. Всі вони теж міцно спали, хто стоячи, хто сидячи.

І ось перед ним, нарешті, кімната з позолоченими стінами і позолоченою стелею. Він увійшов і зупинився.

На ліжку, завіса якого була відкинута, спочивала прекрасна юна принцеса років п’ятнадцяти-шістнадцяти (якщо не рахувати того сторіччя, яке вона проспала).

Принц мимоволі заплющив очі: краса її так сяяла, що навіть золото навколо неї здавалося тьмяним і блідим. Він тихо наблизився і опустився перед нею на коліна.

У цю саму мить час, призначений доброю феєю, настав.

Принцеса прокинулася, відкрила очі і глянула на свого рятівника.

– Ох, це ви, принце? – Сказала вона. – Нарешті! Довго ж ви змусили чекати себе …

Не встигла вона договорити ці слова, як усе навколо прокинулося.

Першим подав голос маленький песик на прізвисько Пуфф, який лежав біля ніг принцеси. Він дзвінко затявкав, побачивши незнайому людину, і з двору йому відповіли хриплим гавкотом сторожові пси. Заіржали в стайні коні, заворкотіли голуби під дахом.

Вогонь в печі затріщав що було сили, і фазани, яких кухарчуки не встигли приготувати сто років тому, зарум’янилися в одну хвилину.

Слуги під наглядом дворецького вже накривали на стіл у дзеркальній їдальні. А придворні дами в очікуванні сніданку поправляли розпатлані за сто років локони і посміхалися своїм заспаним кавалерам.

У кімнаті палацової варти воїни знову зайнялися своєю звичайною справою – затупотіли каблуками і загриміли зброєю.

А воротарі, що сиділи біля входу в палац, нарешті осушили кубки і знову наповнили їх добрим вином, яке за сто років стало, звичайно, ще краще.

Весь палац від прапора на вежі до винного льоху ожив і зашумів.

А принц і принцеса нічого не чули. Вони дивилися один на одного і не могли надивитися. Принцеса забула, що нічого не їла вже ціле століття, та й принц не згадував про те, що у нього з ранку не було в роті макової росинки. Вони розмовляли цілих чотири години і не встигли сказати навіть половини того, що хотіли.

Але всі інші не були закохані і тому вмирали від голоду.

Нарешті старша фрейліна, якій хотілося їсти так само сильно, як і всім іншим, не витерпіла і доповіла принцесі, що сніданок готовий.

Принц подав руку своїй нареченій і повів її до їдальні. Принцеса була чудово одягнена і з задоволенням поглядала на себе в дзеркало, а закоханий принц, зрозуміло, ні слова не сказав їй про те, що фасон її сукні вийшов з моди принаймні сто років тому і що такі рукави і коміри не носять з часів його прапрабабусі.

Втім, і в старомодному платті вона була краща за всіх на світі.

Наречений з нареченою сіли за стіл. Найбільш знатні кавалери пропонували їм різні страви старовинної кухні. А скрипки і гобої грали для них чарівні, давно забуті пісні минулого століття.

Придворний поет щойно склав нову, хоча трохи старомодну пісеньку про прекрасну принцесу, яка сто років проспала в зачарованому лісі. Пісня дуже сподобалася тим, хто її чув, і з тих пір її стали співати всі від малого до великого – від кухарчуків до королів.

А хто не вмів співати пісні, той розповідав казку. Казка ця переходила з уст в уста і дійшла, нарешті, до нас з вами.

Поділитись:

Теги казки: #красуня, #король, #королева, #фея, #принц