Друга Бігунцева казка

Друга Бігунцева казка

—  Це було в одному лісі, де жив я раніше,— сказав Бігунець.
—        Хіба ще є й інші ліси, крім нашого? — спитала Ворона.
—        Авжеж! І стільки, що пальців не вистачить, щоб перелічити. Але не перебивай мене... Мандрував у тому лісі їжачок із Зайчиком. Озирнувся Зайчик — аж Вовк суне, страшний-престрашний. Злякався Зайчик, а їжачок каже: «Він тому страшний, що ти злякався». «Еге,— сказав Зайчик,— спробуй не злякатися, коли він такий страшний!»
—        Так, так! — хитнула Ворона,— Як той Котило.
—        Еге ж, як той Котило, так і Зайчик        А їжачок підкрався до Вовка і як вколе! Упав Вовк і не може встати. «Ой, коле-коле-коле! — кричить,— Ой, коле-коле-коле!»
—        Так то ж їжак,— сказала Ворона,— У зайця колючок нема!
—        Почекай, я докажу,— мовив Бігунець,— Іде Ведмідь, а їжачок — раз! — і вколов. Упав Ведмідь і як закричить: «Ой, коле-коле-коле!» І пішли далі Зайчик з їжачком. А їжачок і каже: «От! Не треба ніколи боятися!» Так що ти мені сказала про якісь голки?
—        Казала, що їжачок може не боятися, а Зайцю слід. У нього ж голок нема.
—        А звідки то Вовк знає, що нема? — спитав Бігунець.
—        Хіба не видно?
—        А воно й справді видно,— почухав Бігунець потилицю,— Але знаєш що, Вороно, може, моя казка і не зовсім вдала, однак все одно скажу тобі: «Не треба, і не треба, і не треба боятися!»
Тоді сумно похилилася Ворона, бо була вона Бігунцеві доброю приятелькою: любила, жаліла й шанувала його. Через це махнула мовчки крильми і полетіла в гущавину, а Бігунець побіг слідом, і біг він з такою швидкістю, щоб якраз устигати за Вороною.
Так вони мчали не десять хвилин і не сорок, а всі п'ять годин, коли ж притомилася Ворона і сіла спочити. Бігунець і собі присів під сосною і вирішив з'їсти одну хвоїнку і три чорниці, що росли біля його ніг. Він наситився й приплющив очі, а коли розплющив, то побачив Мурашку, що сиділа в нього на коліні й уважно його розглядала.
—        Здрастуй, сестричко Мурашко,— сказав він, знімаючи з голови шапку-бирку,— Давай дружити!..
—        Давай,— сказала Мурашка,— Ми тут про тебе багато начулися.
—        Хто це ми, сестричко Мурашко?
—        Ми — це я, Метелик та Жучок.
Тоді побачив Бігунець Метелика. Той сидів на стеблині і був як синя квітка.
—        Я думав, що це квітка,— сказав Бігунець,— А де ж Жучок?
Тоді йому поповзло на руку щось таке маленьке, чорненьке, незграбненьке й надутеньке, що Бігунець аж утішився.
—        Жучок — це я,— сказало те маленьке, незграбненьке й надутеньке.
—        Ми тебе шукаємо по цілому лісі,— сказала Мурашка.
—        Я літав,— сказав Метелик.
—        А я повз,— сказало маленьке, гарненьке й надутеньке.
—        І от ми тебе знайшли.
—        Що ж ви хотіли, мої любі? — спитав Бігунець.
—        Хотіли взнати, чи це правда, що ти бігаєш швидше від вітру?
—        Правда,— сказав Бігунець.
—        А це правда, що в тебе п'яточки блискають, наче золоті? — спитав Метелик.
—        Авжеж! — відповів Бігунець.
—        А ц-це пр-равда,— сказало маленьке й незграбнень-ке,— що коли ти кк-купаєшся, то вв-веселки над річкою стають?
—        І це правда,— сказав,Бігунець.
—        Тоді це ти! — сказали в один голос Мурашка, Метелик і Жучок.
—        Звичайно, я — це я,— згодився Бігунець.
—        Ні, ми не те хотіли сказати. Ми хотіли сказати, що хочемо сказати, що нам можна вже сказати... Але про що це ми хотіли говорити? Ага! Ми хотіли сказати, що ти той, хто може врятувати Берізку...
—        Берізку? — перепитав Бігунець,— А чому її треба рятувати?
—        Бо вона не берізка, тобто вона Берізка, але вона не берізка,— сказали Мурашка, Метелик і Жучок,— Ні, вона таки Берізка, але її Ко...
І Мурашка озирнулася навколо, а Метелик затріпотів крильми, а Жучок голову у плечі сховав.
—        Ви боїтеся? — засміявся Бігунець,— Тоді я вам розкажу казку.
—        О ні, нам твою казку вже розказала Сорока. Але в нас немає голок, як і в Зайця. О ні, не розказуй нам своєї казки, а врятуй бідну біленьку, бідну гарну, бідну ніжну...
—        Хто ж це така бідна біленька, гарна й ніжна? — спитав Бігунець.
—        Ми ж уже казали: Берізка. Тобто вона і не берізка, але...
—        Матінко Вороно! — вигукнув Бігунець,— Як мені допомогти моїм новим друзям?
Але Ворона надто втомилася, бо летіла цілих п'ять годин. Вона вчепилася пазурами за гілку і спала так, що аж похи-тувалася. А із дзьоба їй виривалося хропіння, начебто це добрий дядько спав, а не Ворона.
—        Вона спить,— сказав Бігунець,— Ну що ж, поспи, ма
тінко Вороно, бо мені таки треба допомогти друзям. До Ко
тила ми ще встигнемо...
І коли згадав він про Котила, то аж позажмурювалися зі страху Мурашка, Метелик та Жучок.
—        Так, значить, це Котило зачарував вашу Берізку? — спитав Бігунець.
—        Еге ж,— сказала Мурашка.
—        Тобто ні,— сказав Метелик,— Це не Котило. Просто вона сама...
—        Вона дуже злякалася і захотіла сховатися...
—        А тоді він ще дерев не їв.
—        І не їв землі й каміння. Він хотів, щоб вона за нього...
—        Заміж вийшла,— видихнув Жучок.
—        І зачарувалася вона в дерево...
—        А розчаруватися вже не змогла,— сказав Метелик.
—        Отож вона берізка й не берізка,— додала Мурашка.
—        І все-таки вона Берізка,— довершив Жучок.
—        Ходи за мною,— сказав Метелик,— Я тебе швидше доведу.
Метелик полетів, а Бігунець побіг, і біг він так, щоб не переганяти Метелика. І тріпотіла в нього перед очима синя квітка, а вгорі, над головою, гув Жучок із Мурашкою на спині. Всі дуже поспішали, бо вже сонце наштрикнулося на шпичаки найвищих верхівок, плавилось і розтікалося золотим промінням, а може, просто підглядало за Бігунцем та його друзями, бо кому ж не цікаво, коли таке от відбувається.
Але вони змушені були спинитися, бо сонце було надто втомлене і заплющило очі, а відтак і ніч упала на землю. Тоді Бігунець ліг на латку моху Зозулиного Льону, вкрився широким листком, а коло нього поснули Мурашка, Метелик та маленьке, незграбненьке. І побачив Бігунець, як заплющив очі, веселу квіткову галявину, густо залиту сонцем. І росло там стільки квітів, скільки зірок на тому клапті неба, який бачиш у розчинене вікно чи у просвіті між дерев, і ті квіти бриніли, а може, це співали бджоли, що набирали собі меду. Посеред галявини росла Берізка, смутно опустила гілля, а на гілці в неї виспівував Дрозд. І співав він, що дуже любить ту Берізку, що нудьгує і сумує за нею, що на її гіллях він би й собі гніздо вимостив, коли б не була вона така низька й сумна.
—        Чого ж ти така сумна? — спитав Бігунець.
—        Хіба ж не знаєш? — відповіла Берізка,— Про це знає кожен у лісі. І кожному, навіть цьому лукавому Дрозду, що за друга себе вдає, а насправді любить дуже маленьку пташку Жевжика-поетесу, відомо, що я чекаю того дня, коли до мене прийде хтось такий, що з усіма дружить. Прибіжить він на світанні, а коли бігтиме, то його й видно не буде, тільки блискотітимуть п'ятки, наче золоті спалахи на воді. І той чоловічок вмітиме дуже кумедно купатися, так розсипаючи бризки, що навколо веселочки постануть...
—        Замовкни,— сумно сказав Бігунець,— Все-все, що ти кажеш, таке, як і в мене, але одного я не маю: не з усіма я дружу, Берізко. Не дружу я з тим, котрого і в очі не бачив і котрого, кажуть, полюбити не можна, бо він їсть, і їсть, і тільки те й робить, що їсть, і, кажуть, нікого не любить, бо ніяких добрих справ не чинить...
—        Знаю, про кого ти говориш,— сумно похитала гіллям Берізка,— Це він, Котило, через якого я й деревом стала...
—        А ким ти була раніше? — спитав Бігунець.
—        Кимось таким, кого б ти полюбив не так, як люблять усіх,— сказала Берізка і ще сумніше захитала гіллям.

 


5
Розплющив очі Бігунець, бо сонце провело йому променем під носом, як проводять пір'ячком один одному беш-кетливі діти, і схопився на ноги. Не було біля нього ані Мурашки, ані Метелика, ні маленького, незграбненького Жучка, а на гілці сиділа заспана Ворона і протирала крилом закислі від сну очі.
—        Тепер нам не дуже далеко до цього Котила,— сказала
ворона...
А тим часом Котило котився по лісі. І там, де він прокочувався, лишалася гола борозна — чорна, зміїста смуга, де не росло ані стеблини і не було ні мурашки, ні метелика, ні жука. По дорозі йому трапився вовк, і Котило з'їв вовка, навіть кісток не виплюнув, трапилася йому лисиця, і хоч яка була хитра, та й та пішла підмітати хвостом його шлунок. Пташки, які спали на деревах, коли він проходив, теж зникли в Котиловій пельці разом з деревами, а два камені він схрумав, як льодянці.
Коли ж відчув, що його розпирає, що ось-ось має луснути, спинився Котило і роззирнувся сонними, малими, запли-лими очицями. І здалося йому, що спинився він у пишному замку, хоч навколо не було нікого й нічого: звірі повтікали, птахи повідлітали, а комахи зникли. З Котилового рота вирвалося могутнє хропіння, і це хропіння почули Бігунець з Вороною, яка аж затремтіла з переляку.
—        Я вже не поведу тебе далі,— сказала вона,— В мене кожна жилочка тремтить від страху...
—        Тоді я розкажу тобі казку про те, що боятися не треба,— сказав весело Бігунець,— Був собі Зайчик, якого всі
вважали за боягуза...
Але Ворона вже летіла геть, важко плескаючи об повітря крильми. Тоді спинився Бігунець, заклав пальця в рота і задумався.
«Дивне діло,— думав він, ідучи туди, звідки чулося хропіння,— Є на світі істота, яка ні з ким не дружить... А що буде, коли вона і зі мною не захоче дружити? Я тоді не врятую Берізки і ніколи не побачу когось такого, кого б полюбив не так, як люблять усіх».
І він сам не помітив, як побіг. Біг так, як завжди, тобто його й видно не було, тільки миготіли, спалахуючи золотом, п'яточки, і так він біг, аж доки не побачив на краю чорної безживної дороги чудисько, котре було наче роздута велетенська куля. Не мало ні рук, ні ніг, а тільки голову, і та голова голосно хропіла, бо наїлася донесхочу.
—        Здрастуй, братику Котило! — закричав Бігунець,— Я прийшов, щоб подружити з тобою!
Але Бігунець був супроти Котила, як голка супроти слона, його ж голос був, наче тоненький писк, тоді як Котилове хропіння розлунювалося, наче грім, і потонув той писк у громі — не почуло його чудисько. І тоді знову заклав пальця в рота Бігунець і знову задумався.
«Ти велике, могутнє і кругле,— думав він,— навіщо ти є? Сієш смерть і залишаєш за собою чорні дороги — пустка після тебе й сухий вітер. Тебе ніхто не любить і не дружить з тобою, навіщо ж ти тоді є?»
І думки Бігунцеві стали голосніші за його слова. Котило розплющив спершу одне, а тоді й друге око.
—        Хто це зі мною говорить? — хрипко спитав він.
—        Бігунець,— відказав той,— Маленький чоловічок, який дружить з усіма.
—        Що значить «дружить»? — спитав Котило.
—        А це значить, що добре до всіх ставиться. Гробить усім добро. І ніколи нікому не чинить прикрощів і не завдає болю.
Тоді розтулилася велетенська пащека і звідти викотилися хвилі реготу.
—        Де це ти такий мудрий узявся? — сказав Котило, поволі розгойдуючи своє сите тіло, щоб раптово наскочити на Бігунця і ковтнути його,— Я щось не бачу, де ти є?
—        Я тут,— сказав Бігунець і підняв обидві долоньки догори,— Прийшов, щоб подружити з тобою...
Тої ж миті Котило кинувся на Бігунця і клацнув зубами, як ото клацає собака, коли ловить муху — і вже певний був, що ковтнув нахабу, який насмілився потривожити його сон, але збоку знову задзвенів тонкий голосок:
—        Невже ти не захочеш зі мною дружити?
—        А навіщо мені з тобою дружити? — сказав Котило, розвертаючись,— Чи буду я від того ситніший і здоровіший?
—        Ти тоді когось полюбиш,— задзвенів голосок,— і не будеш такий непотрібний у цьому світі.
І знову клацнув зубами, як пес, Котило, але знову не вхопив Бігунця.
—        Бо так,— дзвенів десь збоку голосок,— ти нінащо. Коли ти нікого не любиш, навіщо ти тоді є, великий, дурний і могутній?
На те зовсім розгнівався Котило і втретє клацнув зубами.
—        Чому ти на мене нападаєш, круглий дурню? — тоненько кричав Бігунець, бігаючи довкруг Котила і тільки п'яточками поблискуючи,— Хіба прийшов я до тебе битися чи щоб учинити тобі зло? Чи не сказав я тобі привітних слів і чи не запропонував дружити?
—        Мені не треба нічиєї дружби! — заревів Котило і знову кинувся на Бігунця.
І диво дивне вчинилося на тій галяві, на якій зупинився був Котило. Чудисько кидалося туди й сюди, як оглашене, ревіло, рикало, кричало, хрипіло, сопіло, свистіло носом, клацало зубами, толочило траву й дерева, кидалося, підскакувало, а довкола нього миготіли золоті п'яточки і чувся дзвінкий сміх. Було таке враження, наче Котило змагався із сонячними зайчиками, а чи можна подолати сонячні зайчики, коли вони такі прудкі і безтілесні? Зрештою, зовсім знесилів Котило і важко ліг, висапуючи повітря.
—        Іди геть, проклятий хлопчиську! — ледве вичавив він крізь дихавицю.
Тоді сумно спинився Бігунець і подивився на зморене, охляле й майже переможене чудисько.
—        Дуже жаль,— сказав Бігунець,— Я прийшов до тебе як приятель, а ти напав на мене, як на ворога.
—        Бо ти і є мій ворог,— видихнув важко Котило,— Тяжкий і заклятий ворог.
На те похнюпився Бігунець, повернувся і справді пішов геть, бо це він уперше зустрів істоту, яка не захотіла з ним дружити. Ішов він отак і йшов, і сльози стояли в нього на очах. Через ті сльози побачив він уявно маленьку, хвору Берізку, що сумно покивувала вітами і тихо ронила на траву краплі-сльозини. І сиділи під тією Берізкою троє її запечалених друзів: Мурашка, Метелик і маленький, незграбнень-кий і надутенький Жучок. Мурашка сумно награвала на сопілочці, Метелик — на цимбаликах, а Жучок — на бандурці. Підійшов до них ще й зелений Цвіркунець і приклав до підборіддя скрипочку-осьмачку, Заграли вони тонко-тужно, в такт похитуванню гілля Берізки. Бігунець зупинився на галявині і на все те дивився. І прослухав він музику всю до кінця, перш ніж зважився сказати Берізці своє слово.
—        Мені дуже жаль,— сказав він,— не зміг я тебе, Берізко, звільнити. Не зміг я подружитися з Котилом, а прогнав він мене з-перед очей. Не зміг я знайти добрих, лагідних слів для нього і розплавити кригу біля його серця, нічого я, Берізонько, нічого не зміг.
—        Є ще один спосіб, щоб мене звільнити,— сказала Берізка,— Тільки для того треба так прудко бігати, щоб самого видно не було.
—        Я це зумію,— сказав із надією в голосі Бігунець.
—        Треба для того, мати такі сині очі, щоб не були вони ні синіші, ні блідіші неба.
—        Саме в мене такі очі! — скрикнув уже радісно Бігунець.
—        Коли так, то подружи із Сонцем.
—        З Сонцем? — вигукнув здивовано Бігунець.
—        Авжеж, із Сонцем,— сказала Берізка,— Бо тільки Сонце знає, де знайти чарівну воду, яка звільнить мене. А я знаю щось таке, що навіки звільнить цей ліс від погибелі...
—        Хіба цей ліс має загинути?
—        Його з'їсть Котило,— сумно сказала Берізка.
— То скажи мені щось таке, що навіки звільнить цей ліс!
—        Е, ні,— захитала головою Берізка,— Це слово сховано в мені, як метелик у гусені. Ти ж знаєш, як родяться метелики? Спершу несуть яєчка, з яких виплоджується гусінь...
— Я знаю,— сказав Бігунець,— Гусінь загортується в павутину й засинає.
—        А прокидається Метеликом,— сказала Берізка.
—        Таким, як я,— відгукнувся згорда Метелик.
—        То оте слово, що має звільнити цей ліс від Котила, наче гусінь, що перетворилася в лялечку. І тільки тоді, коли я звільнюся, тільки тоді я здатна буду сказати його тобі.
—        Я зроблю все! — сказав дзвінко Бігунець,— Мчатиму, хай би трісло в мене в грудях серце. Здолаю гори, хмари і простір. Пролечу всі ті мільйони кілометрів, бо я дуже, дуже й дуже хочу звільнити тебе, Берізко!
Тоді заплакала Берізка від зворушення, що нарешті знайшовся такий сміливець, який на все йде заради неї, а музиканти в траві заграли козачка. І затанцювали довкола листки, трави й комахи, затанцювали два вовки, що проходили мимо, один ведмідь і лисиця. Затанцювали птахи на деревах, а Бігунець підпер долонькою підборіддя і сильно задумався, адже легко щось пообіцяти, а важко зробити. Він же був такий, що на вітер слів не кидає... Потім він пішов покупатися перед дорогою, і так він купався, що бризки горою стали і над нею схрестилося аж три веселочки.
Після того Бігунець сидів на березі і знову думав, поклавши підборіддячко на коліна, і цього разу побачив щось таке дивне в уяві своїй. А побачив він маленьку, гарненьку хатку, складену із шліфованих водою камінців, і зелені вікна з листками замість шиб, а на деревах довкола висіли стебла винограду. Він ішов до тієї хатки, обережно ступаючи, наче боявся когось збудити чи потурбувати, і було так дивно й цікаво йому на серці. Хатка все ближчала й ближчала, і він починав уже й хвилюватися: а що там, у хатці, і хто? Спинився на порозі і не зважувався вступити... Але він не міг не зайти в хатку, яку сам тільки-но придумав, сидячи на березі й поклавши підборіддя на колінця. Ступив через поріг і побачив таку ж крихітну, як і сам, дівчинку. І сяяла вона такою красою, якої ніввік він не бачив. Довге волосся було сплетено в коси. Вигравали кольорами і розсипалися по спині стрічки: червоні, сині, зелені та жовті. Очі в неї були карі і такі гарні, що Бігунець аж рота розтулив.
—        Звідки ти взялася, дівчинко? — спитав він.
Брови в дівчинки були тонкі й довгі, і вигнулися вони дужками, а червоні, гожі вустоньки сказали йому:
—        А вгадай!
—        Невже це ти та Берізка? — спитав Бігунець зачаровано, а дівчинка покивала перед його носом пальчиком.
—        Хитрий ти, хитрий! Хочеш одразу і вгадати!
І більше нічого не сказала та гарна дівчинка, а розчинилася, як дим, і щезла разом із хаткою. Залишився Бігунець сам на березі річки, задуманий і смутний. Нарешті він заворушився, встав, розімнувся. Тоді набрав гальки в кишені й за пазуху, наклав її повно в лопушиний листок, закинув його за плечі і поніс до своєї печерки. До сонця він полетить завтра вранці, а поки ще є час, шліфованих камінців наносить.

 


6
А що ж Котило? Котило залишився лежати там, де й лежав, бо був дуже зморений, а ще більше здивований, а ще більше вражений. Сталося-бо таке... Диво дивне, диво величезне сталося. Адже це вперше, ну, звісно, ніколи ще такого не бувало, щоб хтось, та ще й такий малий, як муха (насправді ж він був величиною в людський палець), та й раптом не злякався. Та ще й кого — його, могутнього, страшного, непереможного Котила! Нездоланного і найсильнішого, такого, як гора або як найвище дерево. Котило аж зубами скреготнув від люті, і в його голові, в якій плавали не думки, а сірі хмари, з'явилося щось таке дивне... Він розплющив очі і задивився на ліс, що стояв перед ним. Там дзвінко й радісно співали пташки, перед очима хиталася весела зелена барва.
«Що ж сказав отой малий ґедзь? — згадував Котило. І треба було йому дуже напружуватися, щоб те згадати,— Ага, він сказав, що коли не дружиш ні з ким... ага, то не робиш ніякого... якось він так дивно сказав... ага, добра, а коли не робиш добра... як це воно там було? Ну, звісно: тоді ти... тоді ти непотрібний!»
—        Як це я непотрібний?! — рявкнув раптом Котило, аж луна прокотилася лісом, і всі птахи нараз позамовкали.
І така лють охопила чудисько, що кинулося воно знову на дерева, траву, комах, птахів і тварин, які йому траплялися, і плямкав, клацав зубами і їв, їв, їв. І тривало це доти, доки знову не проклався за ним ще шмат чорної мертвої дороги.
—        Я знищу весь цей ліс! — бурмотів він, скрегочучи зубами,— З'їм і залишу тут саму пустелю!
Але він знову змушений був спинитися і задуматися. Згадалося йому, як хотів він знищити ту малу приндю, що так нерозважно посміла стати супроти нього, ще й якусь дружбу йому пропонувала.
«Так що ж тоді вийшло? — подумав Котило,— Він не бився зі мною, ні! Він мене навіть ні разу не вкусив... З ним бився я. Хотів його вкусити я».
Котило згадував так довго й натужно, адже йому захотілося конче все те згадати.
«Я тоді кидався на нього з усім шалом, на який здатний, і що? Чи зумів я того дзюбака хоч зачепити? Чи зміг я його хоч поранити? Він тільки сміявся з мене. А коли так, то чи зможу я знищити цей ліс і все живе в ньому?»
І через те, що знайшовся такий, проти якого не виявився він всесильним, велика лють знову охопила Котила. І знову рявкнув він і кинувся трощити все живе й зелене. Ніколи ще не лискотіли так його зуби-шаблі, ніколи так люто не блимо-тіли його очі, він з'їв навіть кілька гадюк. І це сталося так швидко, що вони не встигли і вжалити його.
«Ну от,— бурмотів задоволено Котило,— Я вже й гадюк не боюся! Я нікого не боюся й нічого!..»
—        Нічого, нікого, нічого! — закричав він у ліс, і луна аж тричі повторила його слова. І все живе з переляку метнулося тікати від нього. Все крилате летіло, ногате мчало, все ковзь-ке скручувалось у колеса і котилося. І весь ліс од того збудився і заметушився. Дерева почали тривожно переказувати одне одному Котилові нахвалки.
—        Він усе знищить, усе знищить! — шелестіли вони і втекли б і собі конечне, коли б не були прив'язані до землі корінням. Декілька ж дерев так перестрашилися, що таки змогли вирватися, але бігти були не навчені, тож упали навзнак і поламали гілки.
—        Що це робиться, що це робиться?! — волали трави, але їх ніхто не слухав.
І тільки одна істота в тому лісі не боялася Котилових нахвалок. Вона зовсім забула про Котила. Сиділа собі на бережечку, підперши долонькою щоку, і бачила намальовану своєю ж таки уявою хатку із шліфованих камінців. І вже увійшла в ту хатку й розмовляла з найкрасивішою в світі міні-дівчинкою, бо й сама ця істота була міні-чоловічком і нікого в світі не боялася. Вона знала казки про те, що таки не треба нікого боятися, хоч і була, як і той мудрий Заєць, без колючок. І звалася та істота, той міні-чоловічок звісно як — еге ж, Бігунець!
А може, той Бігунець носив саме тоді у лопушиному листку камінці для хатки й обмірковував, які меблі годиться туди змайструвати. А може, думав про те, що почепить на дверях табличку, на якій буде написано те ж таки ймення того, хто не боїться Котила, горде й гарне ймення. І буде воно знову-таки — Бігунець!

 


7
Вранці над Бігунцевою печеркою пролітав птах. Бігунець побачив його і відразу ж схопився: птах був золотий. Ясне лискуче пір'я його вигравало вогненними спалахами, а помах крил був широкий і могутній.
—        Здрастуй, пташе! — гукнув Бігунець,— Ти хто? Птах сів на гілку і згорнув крила.
—        Я Рітозія,— сказав він,— А хто ти?
—        А я — Бігунець, який так швидко бігає, що й не видно його. А п'ятки мої лискотять, наче золоті спалахи. Давай з тобою дружити, Рітозіє!
—        На дружбу відповідь може бути одна — дружба! — сказала Рітозія,— Чи не ти це вибирався сьогодні в гостину до Сонця?
—        Я,— відповів Бігунець,— Але ще не знаю, як це зробити. Вмію бігати по землі, зрештою, й по верхівках дерев поскачу. Можу розігнатися так сильно, що відриваюся від землі і лечу якийсь час. Але мені не вдавалося доскочити й до найнижчої хмари..
—        Але все-таки збирався дістатися до Сонця?
—        Я його хотів просити спуститися нижче,— сказав ніяково Бігунець.
—        Дивний-дивний ти, чоловічку,— сказала Рітозія,— Годі просити про те Сонце, бо тоді величезна спека впаде на землю. Ти ж знаєш, що, коли Сонце віддаляється від землі, тоді холодно стає, а коли наближається — тепло й гаряче.
—        Що ж мені робити, Золота Птахо?
—        Сонце почуло твоє бажання. А що виникло воно через бажання зробити добро іншому, то воно й вислало мене.
І Золота Птаха спустилася на землю.
—        Заплющ очі,— сказала Рітозія,— Ти готовий? Бігунець заплющився.
—        Готовий,— тихо прошепотів він.
І тої ж миті відчув, як його піднесло в повітря. Як швидко-швидко помчався він. Набагато швидше, ніж бігав. Так швидко, що вітер різав його, як ножем, і боліло йому від того все тіло, але закусив губенята і мовчав. Тоді вдарило його крижаною хвилею. Він уже майже зовсім замерз, став крижаною бурулькою, і вже хотів крикнути розпачливо. Але ні! Стулив міцніше вуста і стис зуби. Затим йому стало гаряче, і піт покотився по чолі. Відчув, що починає шалено-шалено крутитися, аж у голові йому запаморочилося.
—        Можеш розплющитися,— сказала Рітозія.
Бігунець розплющився й вигукнув вражено. Був він на засипаній золотими квітами галявині, посеред якої стояв дивний палац. Замість даху в нього було густе волосся. З комина посередині витікала ясно-синя вода, спадаючи з одного й другого боку, наче коси. Сама хата була наче ніжна дівоча голова. Вікна її як очі, одне проздовжнє вікно-ніша як ніс, а низькі двері наче рот. Той палац висів у повітрі. Сходи були подібні на шию, що вела до дверей, а стежки, які спускалися донизу, виглядали, наче рукава.
Бігунець глянув униз. Глибоко-глибоко під ногами побачив він біле поле з бурунами посередині. Вряди-годи те поле розривалося, і в синій далечині уздрів він землю і крихітні будиночки на ній. Дороги були як тоненькі ниточки, а річки як нитки сині. Моря — як сині очі, а ліси — як волосся. І здалося йому, що земля теж як велика голова, що вона живе й думає і що вона добра, ніжна й лагідна.
—        Як я зміг так високо піднятися? — спитав здивовано Бігунець.
Тоді побіч нього засміялася Рітозія.
—        Твоє бажання привело тебе сюди,— сказала вона,— Хоч ти й маленький, але бігаєш таки гарно. От ти й побіг. Так швидко, що зміг дістатись аж сюди.
—        А ти? — спитав Бігунець.
—        А я летіла за тобою,— сказала Рітозія,— і стежила, щоб ти не зірвався.
—        А що це за чудний будинок?
—        Це Сонцевий будинок,— сказала Птаха.
—        Сонцевий будинок? А де ж воно саме?
—        На небі,— сказала Рітозія,— Прийде вечір — і ви побачитесь.
Птаха змахнула величезними золотими крильми і полинула у темно-синє небо, а Бігунець сів на долішню приступку сходів і терпляче став чекати.
І так довго він чекав, сидячи, що мимоволі очі його почали злипатися, окрім того, він був утомлений з дороги і таки задрімав. Цього разу йому нічого не снилося, тільки плили перед очима різнокольорові смуги, крутилися й вигиналися. А коли Бігунець розплющив очі, то побачив, що йде по голубій дорозі осяйна Золота Жінка. Вона так світилася й палахкотіла, що Бігунець був змушений примружитися і прикласти руку до лоба, як козирок, щоб можна було дивитися. Відтак схопився на ноги і зірвав з голови шапку-бирку.
—        Добрий день! — сказав він дзвінко,— Добрий день вам, ясна матінко Сонце!
—        Сідай, сідай, хлопчику,— лагідно сказала Золота Жінка,— Що привело тебе в такий далекий світ?
—        Прийшов до вас,— сказав Бігунець,— бо дві речі мене турбують.
—        Скажи їх мені,— дозволила Золота Жінка і сіла біля Бігунця на сходи.
—        Перша річ, як врятувати Берізку,— сказав Бігунець,— Бо вона зовсім не дерево, а тільки берізкою стала.
—        Вона стала деревом від страху перед Котилом,— сказала Золота Жінка,— Хотів, щоб вона йому дружиною була. От вона й стоїть берізкою, поки не знайдеться їй визволитель.
—        А чи не можу я стати її визволителем? — спитав Бігунець.
—        Можеш! Та ти вже ним і став,— сказала Золота Жінка.
—        Що ж я повинен зробити ще?
—        Взяти води, що нею я вмиваюся,— сказала Золота Жінка,— й обкропити її. А що друге тебе турбує, хлопчику?
—        Хто такий Котило і чому він є? — спитав Бігунець.
—        Це — лиха Зірка, яка втекла від мого гніву і сховалася на Землі...
—        Хіба в тебе немає сили її покарати?
—        Немає,— зітхнула Золота Жінка,— Бо коли б я спустилася на Землю, то все там би згоріло. Мушу ходити біля Землі віддалік.
—        Але ж я сиджу коло тебе! — сказав Бігунець.
—        Тут, у небі, біля цього палацу, я можу пригашувати свій вогонь,— сказала Золота Жінка.
—        Виходить, Котило буде вбивати і нищити? — спитав занепокоєно Бігунець,— Коли він іде землею, за ним стелиться суха, чорна пустеля. Адже він їсть і їсть, і немає спину йому, бо нічого він не жаліє і нікого не любить. Він уже знищив там, унизу, чверть лісу, і не росте там ні трава, ні дерево. Немає там ні комара, ні мухи, ні птаха.
—        Я це знаю,— сумно зітхнула Золота Жінка,— І це ще триватиме...
—        Чому триватиме?
—        Бо мусить народитися хтось такий, хто не злякається Котила. Хтось такий, хто може й померти, а витримати двобій із тим чудиськом...
—        А чи можу тим кимось стати я? — спитав Бігунець.
—        Ти?
—        Авжеж. Я не боюся Котила,— сказав Бігунець,— І знаєте чому? Бо знаю таку казочку, що не треба нікого боятися. Хочете, розповім?
І Бігунець розповів третю казку про те, що не треба нікого боятися.

Поділитись:

Теги казки: #бігунець